Ніяких внятних цілей між цими точками я заздалегідь не планував, були лише побажання самому собі: ще раз відвідати Галапагоські острови, проїхатися по Перу та, найголовніше, дістатися до Південноамериканського "Чердаку" - Високогір'я Альтіплано.
На Амазонці все давно з'їдено
Найпростіший спосіб потрапити на Амазонку - це полетіти за 100 у.е. на літаку з Ліми до Ікітоса - столиці, так сказати, амазонського краю. Так ви за пару годин перенесетеся з пустелі на узбережжі, де розташована Ліма, через хребет Анд в справжнє "зелене пекло" амазонської сельви. Взяв у лапки я ці слова з тієї простої причини, що околиці Ікітоса давно вже не мають нічого спільного з тою Амазонією, яку малює наше уявлення. Численне населення вже з'їло все, що "шевелилося" в околицях міста - крокодилів, мавп, лінивців. Так і самі джунглі досить забруднені. Щоб побачити справді дику природу, потрібно вирушити кілометрів за двісті. Яка живність вдосталь зустрічається біля Ікітоса, так це піран'ї.
Риболовля цих, в загальному безпечних, але маючих крайньо погану репутацію риб - невід'ємна складова тур-подорожей в перуанську Амазонію. Піраньї краще всього ловляться при низькій воді - рибні зграї залишаються відірваними від ріки в озерцях, куди вони потрапили у повінь. Поступово вони набирають апетит, а потім кидаються на все, що бачать - саме так, як показують у кіно. У решту часу піран'я - риба як риба. Цілком їстівна, хоча і зубаста!
Другий не менш екзотичний "делікатес" Ікітоса - личинки деяких комах. Мешкають вони в гнилій деревині. Вперше ця їжа однозначно неприємна на смак, однак до неї швидко звикаєш. І навіть починаєш розуміти, що личинок треба вміти готувати. Інакше вони стають як гумові - жуєш їх жуєш, а смаку ніякого.
Але я не хотів би зводити свою розповідь про Ікітос виключно до "національної кухні". Є у міста і інші чари, наприклад, архітектурні. Особливо вони спостерігаються в кварталах, що стоять прямо... у воді. Там з порога будинку можна постирати, посуд помити, порибачити - все зручно, все поряд. Так і каналізація там не потрібна - як кажуть, "Амазонка все змиє...". У цих кварталах люди починають плавати раніше ніж ходити. Але найбільше мене вразив собака, який поспішав у якихось своїх важливих справах - він не просто перепливав вулицю, а плив уздовж неї!
Після п'яти днів в Ікітосі повернувся я назад до Ліми. Перший етап подорожі завершився, і настав час вирушати в гори, тобто в Ла-Пас, що в Болівії.
За авіаквиток з мене взяли 350 у е.
Тут я вже не витримав: за мірками Південної Америки - це ж майже поряд! 
Працівники турагентства запропонували мені альтернативу: " Візьміть рейс до Тітікаки, потім - трансфер до кордону, а в Болівії знову на літак сядете". Зазначу, що літаки місцевих авіаліній (загалом-то, це навіть не літаки, а якісь маршрутки з крилами) літають у тих краях або між вулканами, або прямо над ними. У одній зі своїх подорожей я під час грози потрапив у болтанку на такому аероплані. Враження залишились ще ті: літак трусить, в далині спалахують блискавки, а буквально за ілюмінатором тьмяно відблискує червоним кратер вулкана...
У Ла-Пасі я нарешті відчув, що таки потрапив на "горище" континента. Це місто розташоване на висоті 3800 м над рівнем моря, а на оточуючих гірках і того вище буде. Місцеві мешканці стверджують, що протягом кількох століть їх організми пристосувалися - об'єм легень у ла-пасців більший, так і рівень гемоглобіна в крові вищий. Щоб якось підбадьорити себе, болівійці жують листя коки - вони непогано тонізують. Але от коли на рівнину горці спускаються, тоді дуже спати хочуть: надлишок кисню відчувається. До речі, кока тут продається абсолютно вільно, на відміну від Еквадору, наприклад.
Взагалі Ла-Пас - містечко колоритне. Одна з його визначних пам'яток - шаманський ринок, де продають засушені ембріони лам, жаб і тому подібний магічний "інвентар". Загалом, не ринок, а "магазин чаклуна".
Наступним пунктом моєї подорожі стало місто Потосі - болівійське місто шахтарської слави. До речі з Лапаса до Потосі я дістався на джипі. Оренда його разом з водієм і з урахуванням вартості бензину винесла 350 у.о. за 4 дні.
ПОТОСІ: А ШАШЕЧКОЮ НЕ ПРОБУВАЛИ?
Перше, на що я звернув увагу при в'їзді в місто, - ліхтарі, розташовані посередині вулиць, а не як належить - по краях проїжджої частини. Однак зовсім не ліхтарями відомий Потосі. Місто це достатньо старовинне і колись було центром чеканки срібних монет для Іспанії: надра високої гори, що нависла на Потосі, наповнені срібною рудою. Точніше - були наповнені, так-як усі "вершки" у вигляді багатої руди іспанці зняли ще кілька століть тому.
Тим не менше срібло в Потосі продовжують видобувати. Як вже було сказано, багаті руди давно закінчилися, працювати в одиночку стало невигідно, і робітники стали об'єднуватися в кооперативи. Один хитрий хлопець взяв під свій контроль чотири десятки таких артелей і зараз став головним міським багачем з тижневим доходом тисяч в десять повноцінних грошових одиниць США.
До слова: саме так перекладається з іспанської "платина" - старовинне зневажливе найменування для незрозумілого та некорисного металу, щось нагадуючи срібло
Але умови праці в шахтах залишаються на рівні, що зберігся мало не з часів конкістадорів, - шахтар проробляє шпур (довгий вузький отвір для закладання вибухівки) за допомогою всього лише молотка і зубила. На роботу в шахту він неодмінно бере побільше листя коки і пляшку спирту - потрібно багато годин ударної праці, перш ніж шпур досягне потрібної глибини...
До чого веду всю цю розповідь про тяжку долю болівійського шахтаря?
До того, що їдуть сюди часто ради двох, так би мовити "атракціонів". Перший - відвідати нутрощі відомої гори, яка вся пронизана ходами. Є в ній просторі гірські відпрацювання, а є вузькі "мишачі лази" їх з'єднують. Останні для непідготовленої людини найбільш вражаючі. Адже при висоті 4200 метрів дихати й так важко. А коли ви ще добровільно погоджуєтеся лізти в вузький хід, де немає кисню, це вже справжній екстрим. По-перше, в нетрях гори є асбест, який взаємодіючи з водою підвищує температуру в гірських відпрацюваннях до 45 градусів С. По-друге, від людських ніг піднімається такий пил, що жодний ліхтарик не допомагає. По-третє - болівійці, люди невеликі, відповідно "лазійки" роблять вузенькі. Повороти та зигзаги тільки погіршують ситуацію. Через якийсь час ви взагалі не знаєте, де перебуваєте і куди рухаєтеся. І тут нерви починають здавати...
Друга потосійська розвага для туристів - це місцевий ринок, на якому продають динаміт, нітрат амонію, коку, бікфордів шнур, каски, ліхтарі, - загалом, "все для шахтаря". Ціни на все це добро доступні і нікому не цікаво, навіщо воно вам знадобилося. Правда, від інших мандрівників доводилося чути, що іноді динаміту більше пари шашок в одні руки не дають. Якщо ж вам потрібно більше, можна підговорити кількох аборигенів бомжеватого вигляду на те, щоб вони прикупили недостаючу вибухівку. Але туристи купують вибухівку зовсім не як сувеніри. За його допомогою зазвичай роблять невеликий "бабах" десь за межами міста. Схоже жоден зайшовший іноземець не пропускає цю старовинну болівійську забаву. Що поробиш, в чоловіків до сивого волосся живе хлопчача пристрасть до вибухпакетів, пістонів і тому подібних іграшок.
Зрозуміло, що я також прикупив динаміту і нітрату аммонію (простіше кажучи, селітри). Тут же - на ринку - пройшов курс молодого підривника. Мені завжди здавалося, що шашку просто вкладаєш у шпур і підриваєш. Насправді все зовсім не так. Спочатку ліпиш з динаміту бомбочку, потім зверху на неї кладеш нітрат аммонію в целофановому пакеті. Бабахає така штука знатно - камені летять метрів на сто. Взагалі в Потосі є можливість відчути себе справжнім гірником - хоч шахтарем, хоч підривником.
АЛЬТИПЛАНО: СОЛЯНІ ОЗЕРА І МОРОЗОСТІЙКІ ФЛАМІНГО
З Потосі я відправився в Уюні - озеро, покрите багатометровим панцирем солі. Щоб дістатися туди, потрібно від озера Тітікака перетнути по довгій осі те саме плато Альтіплано, яке і було головною метою мого вояжу.
Здається, воно друге за розмірами після Тибета: тягнеться від півдня Перу аж до Аргентини.
Межі Альтіплано обмежені хребтами з діючими вулканами, які разом з соляними озерами та пустелями створюють якийсь марсіанський ландшафт. Зізнаюся чесно, я не вперше був в Південній Америці, але жодні інші місцеві пейзажі не справили на мене такого сильного враження. Незважаючи на високогір'я, холод і вітри, краї ці зовсім не безжиттєві. Тим, хто хоча б трохи розбирається в кактусах, цікаво буде побачити, як рослини, які європейці любовно тримають в маленьких горщиках на підвіконнях міських квартир, на Альтіплано досягають висоти 10-15 м.
Уздовж доріг постійно зустрічається безліч лам. Чим вони живляться в цій пустелі, одному Богу відомо.
Саме озеро Уюні, як і не менш відомі лагуна Колорадо та лагуна Верде, утворилися в результаті гігантського тектонічного катаклізму.
Десятки тисяч років тому ця місцевість була не то озером, не то мілководним морем. Потім зіткнення двох блоків земної кори підняло цей край на багатокілометрову висоту. Від моря залишилися тільки сильно засолені озера. "Расол" облюбували якісь мікроорганізми, які і забарвили воду в найрізноманітніші кольори.
По соляному щиту Уюні потрібно проїхатися обов'язково. З чим можна порівнювати місцевий пейзаж - так це тільки з Антарктидою. До лінії горизонту немає нічого, крім сплячої білизни, вище - тільки насичена блакить неба. На озері відчуття відстані губиться: оку не за що зачепитися.
Незважаючи на суворі умови люди оселили Альтіплано давно. Так давно, що біля Уюні є навіть залізничне "кладовище". Паровози та вагони, колись перевозивши сіль, зараз просто кинуті на радість відвідуючим фотографам.
Чудовий вийшов об'єкт для зйомки. Щось подібне можна зустріти тільки в Неваді, де американці зібрали в пустелі старі літаки, та й у нас у Чорнобильській зоні, де зберігається радіоактивна техніка.
ЧИЛІ, кінець мого шляху
Від Уюні мій шлях до кордону Чилі проліг повз лагун. На їхніх мілководдях пасуться тисячі фламінго. Мабуть, у пташок цих і пір'я густіше, ніж у африканських побратимів, і лапи не так мерзнуть. Інакше незрозуміло - як вони витримують у такому лютому кліматі?
Завершення подорожі по Альтіплано вразило контрастом розташування двох сполучених країн. КПП на чилійсько-болівійському кордоні знаходиться на висоті 4500 м, а найближче чилійське містечко - вже на 2000 м. На шляху немає жодних серпантинів, дорога просто йде вниз. Водій потріпаного мікроавтобуса, куди я ледве-ледве втиснувся, час від часу зупинявся, щоб дати розжареним гальмам охолонути.
Але це, так би мовити, географічний контраст. Рівень розвитку двох країн помітний вже біля будки прикордонників. На відміну від Болівії, на чилійській території асфальтована дорога починається відразу ж. Не знаю, що тут позначилося - велика кількість німецьких поселенців у Чилі чи Піночет у свій час прищепив співвітчизникам якийсь порядок?
Автор: Володимир Мінаков
