А НАВІЩО НАМ КОВАЛЬ?
А НАВІЩО НАМ КОВАЛЬ?І ось стоїть переді мною звичайнісінька на вигляд людина:
у кишені - мобільний телефон, за плечима рюкзак, в душі - спокій.
Його звуть Богдан Попов. Він Коваль...
ЩО БУДЕ 20 РОКІВ ПОТОМУ?
Зустрічаємося біля входу до Музею народної архітектури та побуту України, у Пирогово. Дорогою до поліської кузні, де Богдан працює "ковалем для туристів", мова заходить про що завгодно, але тільки не про молот і ковадло. Наприклад, кругом зелень травнева, поля-ліси, краса:
- Шкода наших дітей! Років через 50, мабуть, ми житимемо в сухому степу.
- Чому?
- Через кількість опадів - їх дедалі менше, особливо снігу... Відбувається заміщення одного типу екосистеми іншим...
- Як-як ви сказали? - заміщення екосистеми... Це точно Коваль?
- Культура - це спосіб вижити і залишити потомство. Так, так, якщо замислитися над цим, ви зрозумієте, що я маю рацію. Будь-яка давня культура була тісно пов'язана з екологією... В екологічних взаєминах основною валютою є енергія.
Раптом відчуваю, що вчорашні заготовки запитань стають зайвими. Хочеться просто слухати. Записувати на ходу можливості немає - доводиться запам'ятовувати.
- Еволюція людини - це концентрація енергії. Нинішня цивілізація будується на нафті як на якомусь енергетичному концентраті; цивілізації древніх були похідними від енергії Сонця. Нафта - вичерпний запас, Сонце - ні, ясна річ. Тому я і кажу, що років за 20, коли нафта закінчиться, нинішня система відносин впаде...
А Сонце - це практично вічне джерело. Тому я ставлю його знак на всіх своїх виробах.
- Ура! Ми все таки поговоримо про вироби! А ось і кузня...
МЕНІ ПРОСТО ДУЖЕ ЩАСТИЛО З ВЧИТЕЛЯМИ...
Перше враження - сарай сараєм. На подвір'ї якісь металеві бочки, всередині - саморобні конструкції з цегли, труб, залізяк... На підлозі купа окалини... Хаос коротше. Романтики ніякої. Хіба що пахне, як у дідуся мого на горищі - деревом старим і мотлохом душевним, який викинути шкода. Богдан швидко переодягається в робочий одяг і з цілком сучасної молодої людини перетворюється на улюбленця туристів - "коваля Богдана".
- Ну що, давайте що-небудь покуємо?
- Ось так просто, візьмемо і покуємо?!
- Та я тільки зберу все, що потрібно... Хвилин 15... А поки що я можу ще поговорити... Історія в мене... Звичайна напевно. До 16 років займався фехтуванням. Потім дістав серйозну травму, зі спортом було покінчено. Були серйозні думки чим займатися. Поки я думав, один мамин знайомий запропонував піти повчитися і попрацювати в кузню музею "Стародавній Київ". Тоді, у 1988 р. він тільки з'явився. На Подолі. Звісно, дуже скоро перетворився на звичайний кооператив, але саме там я поринув у звичайне чоловіче середовище. Тоді це було важливо! І дуже захотів викувати собі справжній меч - романтика, протилежна стать - самі розумієте!
Тоді ж, у 1988 р., познайомився з Голтісом - першим своїм справжнім Учителем і великим другом. Взагалі, я сам із себе нічого не представляю. Мені просто дуже пощастило з учителями. Голтіс - уже тоді був досить відомою фігурою в певних колах. Ми познайомилися в секції з підготовки молоді до армії. Він викладав там бойові мистецтва та фізичні вправи. Але головне, він заклав основу тієї філософії, яку, почасти, я сповідую тепер.
Ну, ось, начебто все зібрано, хутро на місці, ковадло готове, - поки розігріється вогонь у горні, ненав'язливо цікавлюся:
- То що з мечем? Викував?
- Так, меч викував, і кував потім на замовлення... Але зараз зброя мене не цікавить зовсім. Звичайний робочий ніж для мене цінніший, бо ним можна користуватися. Це не просто сувенір. А найбільше люблю сокири. Сокира - це вершина ковальської майстерності; свого роду скульптура, складна форма, і водночас - функція. Допустив якусь маленьку неточність - усе, послатися на оригінальний авторський задум не вийде. Сокирою просто неможливо буде працювати! До речі, їх найчастіше замовляють. О, Гриша намалювався! Привіт Гриша!
- (змовницьким тоном) Учень?
- Так, дуже талановитий. Якщо все добре буде, він мене затьмарить.
- А ще учні є?
- Є, але зараз менше ніж раніше. Люди приходили і приходять, але... повчитися для себе трохи і все...
- А майстри справжні поміж учнів?
- Ні... Щоб стати справжнім майстром потрібно мінімум років десять.
КОВАЛЬ ПОВНОГО ЦИКЛУ
- Ви вчилися у відомого коваля В'ячеслава Івановича Басова?
- Так, у 18 років поїхав у Суздаль. Там і "заразився" відновленням стародавніх ковальських технологій. Відтворювати дух минулих часів! Працюю я зараз, звісно, зовсім по-іншому, не так, як із Басовим. Але ідея залишилася: спосіб, яким робиш річ, визначає, якою вона буде зрештою.
Я не теоретик. Коли приходиш у кузню і починаєш працювати, багато що стає на свої місця. Я не користуюся електрикою і вважаю за краще все робити своїми руками. Іноді навіть руду добуваю як експеримент. Тому що відтворювати стародавні технології, користуючись сучасними інструментами і матеріалами, - це все одно, що приходити в зал для занять традиційними бойовими мистецтвами з автоматом Калашникова.
Свого часу, я свідомо відмовився від "благ" цивілізації і став працювати в тих самих умовах, що й ковалі давнини. Те ж випалювання вугілля - це своєрідна медитація біля багаття. Вона готує коваля до подальших дій. І головне - не шкодити лісу. Він може помститися неприємними сюрпризами. Це не містика. Це реальність, здоровий глузд.
Для мене головне - донести до вас ту гармонію, яка є в лісі, вогні, повітрі й усьому, що нас оточує.
Я потім, після повернення до Києва, багато працював з археологами. А в 93-му поїхав до Великої Британії, в Уельс - на запрошення відомого археолога Пітера Крю. Він теж займався реконструкцією стародавніх методів виробництва заліза. Допомагав йому як коваль, багато читав. Подорожував автостопом Європою. Кілька разів був на фермах, де практикують екологічне сільське господарство - пермакультуру (скорочене від англ. permanent agriculture). Життя в гармонії з природою... У 1994 році в Росію, на Урал, приїхав із лекціями Білл Моллісон - один із "батьків" пермакультури. Я не міг не поїхати туди, був його перекладачем, подорожував із ним, ми стали друзями. Переклав російською його книжку "Введение в Пермакультуру". А у 2002 їздив до нього в Тасманію... Господи, я був у Тасманії!!! І знаєте що? Там холодно!!! Це гори. Виходиш, дивишся на пейзаж - усе незнайоме. Але при цьому, чомусь, таке відчуття, що ти в Карпатах! Тільки валлабі - кенгуру такі маленькі - вранці в бібліотеку заглядають. Хочеш їсти, хапай рушницю і... ось тобі сніданок! І ще там є місця, де досі не ступала нога людини. Може все таки чаю, кави?
- Ні ні, часу мало, фотографа треба відпускати...
- Так, часу мало, століття стрімке. До питання про стрімкість століття... Ще до Тасманії - після першого знайомства з Біллом, мені не терпілося впровадити ідеї екологічного дизайну в життя. У 96-му році я переїхав із міста в село, під Києвом. Я горів цією ідеєю. І перше що відчув - розчарування. Чудова робота, гроші (міжнародні гранти, гонорар за переклад книжки), певна популярність... зникло все. Найжахливіше - я був відрізаний від усього світу. Я випав із системи. Про мобільні тоді ще не йшлося, а телефон мені вдалося провести тільки через кілька років. Коли я знову почув гудок у слухавці, я пережив культурний шок. Але так чи інакше, мені вдалося там спорудити справжню кузню. І почати експерименти з металом і городом.
- А можна в руках потримати що-небудь - ніж, наприклад?
У моїх руках опиняються два ножі. У одного лезо виглядає так, ніби його пожував доісторичний монстр. Другий, звісно, кращий, лезо з візерунчастої (звареної) сталі з напрочуд гарною рукояткою. Про якість питати якось навіть ніяково - ручна все-таки робота, витвір мистецтва. Заходжу здалеку:
- А що буде, якщо я, скажімо, цим ножем борщ захочу приготувати?
- Так, нормально все буде! Мої ножі не ламаються. Дружина їм віддає перевагу. Інший раз, скаже, дай покористуватися, та так він на кухні й "зависає"
- А руків'я хто вирізає?
- Дружина...
- А чому в цього ножа лезо таке, життям побите?
- Це і є сліди кування (люди недосвідчені називають їх "покоцанністю") - характерна ознака! Ще одна відмінність стародавніх ножів - це клинчастість за довжиною і товщиною.
Сьогодні, кажучи про кований ніж, мають на увазі розплющену під пневномолотом пластину, з якої потім виточують за допомогою абразивних кругів або фрез кінцеву форму клинка. У давнину такої технології не існувало (на абразивному крузі з пісковика з ручним або ножним приводом багато метелу не сточиш - пробував). Ножі саме виковували. До того ж майстри прагнули, щоб не пропала даремно жодна крихта дорогоцінного заліза. Нам важко це зрозуміти, бо нас оточують гори металобрухту.
А говорити про те, кращі старовинні ковані ножі чи гірші за нові точені - просто безглуздо. По-перше, це штучний товар, ручна робота. А по-друге, якість стародавніх виробів теж була відносною - як і в наш час. Були якісні ножі, які коштували дорого, а був копійчаний непотріб. Перші були хороші і за сучасними мірками. Коштували пристойних грошей. Їх носили на поясі вільні жителі Русі - обох статей, до речі. Другі були гірші за китайську нержавійку на розкладках. Але загалом, порівнювати ті клинки і нинішні, це все одно, що порівнювати фольксваген з чумацьким возом - все добре свого часу.
ВСЕ МОЖЛИВО, ЯКЩО ПРИБОРКАТИ ЗАЗДРІСТЬ
- До речі, до питання про ціну: найдорожча річ, яку довелося робити?
- Сталевий герб України для дуже високопоставленого українського політика. Взагалі ціна моїх виробів від 5 до 750 - 800 грн. Є речі дуууже дорогі. Точніше, це речі, які не продаються... Але якщо хтось дуже хоче...(Розводить руками). Як в анекдоті. Наприклад, московські туристи - люди їдуть сюди і морально готові до того, що їм будуть щось "втюхувати". Так ми що - подвійний, і всі задоволені. VIP - клієнти? Бувають. Але я їх погано знаю... Вони мені всі на одне обличчя.
- Що найскладніше у ковальській справі?
- Найскладніше? Для мене - залишитися вірним собі та своїй справі. Це не тільки ковальства стосується, а всього життя. Все можливо, якщо приборкати заздрість. Головне наше обмеження - у нас в голові.
Повертаючись Голосіївським лісом назад до цивілізації, я уявляла собі, як неодмінно напишу про все, що було за ці три години. І про групу японських туристів, яких Богдан напував таки чаєм. І про те, як читав їм лекцію про ковальську справу Київської Русі - ясна річ, англійською. І про те, як самі ми потім теж довго пили чай із закопчених кухлів, міркували про дарвінізм і згадували, як латиною буде осика (згадали: Populus tremula). Богдан - еколог за освітою. Про Кінець Світу і просунутих монашок. І про Гришу... І про дітей - їх у Богдана троє...
І про те, як хочеться від метушні менеджерського світу втекти на цю кузню. Все-все хотілося розповісти. А потім подумалося: ну справді, а ВАМ-то навіщо Коваль?..
автор: Марина Маслова
